ЖІНКА У ЧЕРВОНОМУ - ФІНІТА ЛЯ КОМЕДІЯ

Download Chris de Burgh The Lady In Red for free from pleer.com

Ти одягаєш вечірню сукню обличчям до дзеркала і бачиш своє відображення у засвіченому світильником вікні. Ти виглядаєш червоною плямою сподівань на цей вечір. Сьогодні ти йдеш на виставу «Історія кохання», поставивши червоний наголос на слово «кохання».

У тебе є передчуття чогось пристрасного, буремного та доленосного, свідком чого ти можеш стати, якщо не спізнишся на виставу. Ти не знаєш, хто сидітиме поряд з тобою о сьомій годині в одному з крісел Харківського будинку актора, але тобі байдуже.

Ти можеш бути впевненою, що отримаєш приємне враження від теплих слів конферансьє, який спробує налаштувати тебе на хвилю сприйняття вистави, адже цей завжди усміхнений парубок зі світлим поглядом неодмінно впадає в очі глядачів, які приходять на вистави театру «Может быть». А ось чого ти ніколи не знаєш, так це чи пощастить тобі саме сьогодні побачити і відчути щось гідне твого часу, який ти ладна віддати лицедійству.

Але що ти взагалі знаєш про те, як треба грати? Ти – піщинка Всесвіту, купка невдало сполучених між собою атомів, ти – помилка природи, язиката мавпа, Садом і Гоморра на дні Мертвого моря! Що ти знаєш про сенс життя? Про науку? Мистецтво? Про холоднокровних жаб і теплокровних людей? Що ти взагалі знаєш про те, як треба грати?

Ти просто сидиш у глядацькому залі і спостерігаєш за тим, як у ньому поволі згасає світло – починається вистава. Перше, на що ти звертаєш увагу – дивно вирішений сценічний простір. Саме дивно. Трьохстворчата ширма «розрізає» його по вертикалі рівно навпіл, тим самим зменшуючи просторові можливості гри до авансцени. Так, періодично сегменти ширми відкриваються, але їх використання несе більш умовно-смислове, аніж просторове навантаження. Починаєш здогадуватися, що ширма має певну естетичну функцію. Вона стає таким собі писаним сірими фарбами задником, а краще – блідим фоном на тлі жвавої гри. На ній зображені рисунки у ренесансному стилі, стилі того самого раннього Ренесансу, що відроджував Античність. З-поміж обережних мазків, що поєднують у собі античних янголів та газетний пейзаж сучасності, виділяється портрет юної дівчини. У рисах її обличчя ти впізнаєш ідеал жіночої краси доби Відродження: високий лоб, довге світле волосся, що завитими локонами спадає на плечі. І одразу, немов підтвердження твоїх сумнівів із вуст актора лунає вірш:

Я тебе малюю вітром в небі жовтими мазками,

Я тебе античним метром підіймаю над хмарами.

Приємної такої міцної статури актор з натяком на залисину у зачісці, гостреньким носом, легкою неголеністю та щирими очима, у білій майці-алкоголічці та шовкових сімейках, так би мовити, мужчина у повному розквіті сил, поспіхом вмивається та одягає шкарпетки. Звуть цього актора Сергій Лістунов. Дехто називає його зіркою «Театру 19», а от у театрі «Может быть» роль чолов′яги на ім′я Герман для нього дебютна.

На допомогу самотньому актору з-за відкритого аркоподібного сегмента ширми квапливо вибігає струнка, з білявим зібраним у пучок волоссям, актриса. Вона взагалі все робить поспіхом: бігає довкола партнера, подає йому свіжий випрасуваний костюм, притримуючи край простенької коричневої суконьки, немов яка служниця чи гувернантка. Це актриса Світлана Гончарова, і роль Ядвіги також для неї перша у цьому театрі.

Напередодні ти поцікавилась, про що та за яким твором гратимуть виставу, і знаєш, що це – режисерська версія роману Ісаака Башевіса Зінгера «Вороги. Історія кохання». Ти прочитала, що Зінгер був американським єврейським письменником і писав про те, що знав найкраще і що хвилювало його найбільше. Виявилося, що роман, взятий за основу постановки, є одним з найбільш популярних творів автора, здебільшого через екранізацію Пола Мазурскі.  Читаючи, ти була напрочуд вражена глибиною цього роману і водночас легкістю стиля письменника. Як просто він пише про людей, що втратили віру в життя, про людей, яких звикли називати втраченим поколінням, мов якусь сталу величину, звичайний термін. О, втрачене покоління, о, Ремарк, ти так його любиш… Але він писав інакше, правда? Жорсткіше, песимістичніше. Зінгер не такий. Його твір пройнятий ліризмом слова, сентиментальністю характерів, внутрішньою мелодраматичністю сюжету, але драматизмом ідей. Його герої – постраждалі, покручені війною люди, яким на кожному кроці ввижаються фашисти та темниці концтаборів. Вони повсякчас відчувають страх минулого, що досі їх переслідує. Уві сні вони знемагають від болі скривджених тортурами, від металевого запаху крові, яка сочиться з їх відкритих занедбаних ран. П′ючи каву, вмиваючи обличчя, читаючи газету «втрачені» люди відчувають розпуку за безвісти зниклими рідними. Ось це і є головною темою твору, квінтесенцією його смислів. Вороги і історія кохання, яка слідує за ними. Але яка там вже історія кохання? Так, жалюгідна спроба жити нормально, як було раніше. На жаль, час не повернути, а коли раніше жилося так солодко і добре, цього неодмінно хочеться.

Герман Бродерік. Єврей, якого під час війни ховала на сіновалі його служниця, полячка Ядвіга. На війні він втратив свою сім′ю. Загинула його дружина, загинули його маленькі діти. Лише з відчуття великої вдячності, а не з великої любові, Герман одружився зі своєю служницею-рятівницею і разом вони переїхали до Америки з надією лишити минуле позаду. Тут він зустрів вольову жінку Машу, яка зі своєю матір′ю врятувалася після концтабору, вийшла заміж, але за азартного гравця, з яким протягом роману намагається розлучитися. Маша стала для Германа жінкою, якою він міг захоплюватися, яка спочатку не потребувала пояснень та обіцянок. Він почувався з нею вільно. Але врешті-решт і вона захотіла його привласнити, одружити на собі. Маша зневажала  дружину Германа, розуміючи, що той лише жаліє Ядвігу. Ситуацію ускладнила поява колишньої дружини Германа, Тамари. Виявляється, вона не загинула. Тамару та Германа пов′язують спільні втрати та щасливі часи разом, але разом їм вже не бути. Сюжет повільно просувається до розв′язки. Ядвіга вагітніє. Маша кінчає життя самогубством. Народженій дитині разом з її матір′ю дає притулок Тамара, а Герман зникає, тікає від обов′язків, від божевільного життя. Так оповідає роман. Схожий сюжет має і вистава, за виключенням кінцівки.

Незважаючи на те, що головним героєм роману нібито є Герман Бродерік, і сюжет розвивається навколо нього, жодного героя цієї історії не можна викреслити, оскільки всі вони по-різному втілюють ідею людини втраченого покоління: чи це Машина мати, яка після стількох тортур не втратила віри у Бога; чи це роботодавець Германа, раббі, за якого той пише проповіді; чи це сусіди Бродеріків, Пешеліси, які допомагають Ядвізі відчути себе вільною у країні, мови якої вона навіть не знає.

У романі немає зайвих персонажів, але саме Герман, головний герой, здався тобі найслабшим. Та ти розумієш, що автор виділив його як найуразливішого персонажа твору. Особистість Германа Бродеріка була знищена, і тепер він сповнений страхами та комплексами. На сцені Сергій Лістунов втілив образ безвольного чоловіка, якого кидає від однієї до другої жінки, адже всі вони здаються сильнішими за нього. Ти розумієш, що в актора відсутня мотивація вчинків, відсутня історія створеного образу, що режисер не ставив Лістунову завдання осмислити минуле його героя. У виставі не розкривається тема війни, найважливіша для Зінгера; вистава зачіпає її побіжно, через сюжетну необхідність, тому ти можеш навіть не намагатися висувати комусь претензії з цього приводу. Це просто історія кохання. Стрижнем вистави стає головний герой та його любовні страждання. Сергій Лістунов втілює образ Дон Жуана, але не бравурного, а підневільного, підкореного долею, а долею тут, очевидно, виступають жінки, бо всі колізії та сюжетні повороти пов′язані з любовними походеньками головного героя.

Сергій Лістунов грає легко, без натиску, немов би такий він і є у реальному житті – освічений письменник, філософ, але дурень за натурою. Окуляри, капелюх та портфель надають образу Германа інтелігентності. Актор грає простодушного героя-коханця, який не переобтяжує себе душевними муками, а лише іноді засмучується, та й те не надовго.

Роль Германа Бродеріка важко назвати психологічною. А от його законну дружину ти б зіграла залюбки, хоча навряд чи тобі б вдалось перевершити Світлану Гончарову. Актриса домоглася влучного потрапляння у образ покірної, слухняної, довірливої жінки. ЇЇ гра чітко передає характер «книжкової» Ядвіги. Найбільш переконливою є мова актриси. Завдяки робленому польському акценту, а саме помилкам у вимові, швидкості розмови та інколи навіть нерозбірливості слів, вона чітко передавала всі тонкощі зміни емоційного стану героїні. Можна говорити по те, що Ядвіга – найбільш світлий і вразливий персонаж у виставі. Вона стає для Германа всепрощаючим пастором. Якою б дорогою він не пішов, його завжди чекатимуть і любитимуть.

Цікавою є сцена походу подружжя у кіно. Затемнення. Вмикається проектор, і на невеличкому екрані транслюють італійський фільм без перекладу. Перед екраном стоїть лава, на якій сидять наші герої, немов закохана пара, і розмовляють ні про що. Така щедрість часу і слів нехарактерна для Германа по відношенню до Ядвіги. Тут він випробовує свої почуття, намагаючись налагодити відносини, яких не існує. Протягом всієї вистави Ядвіга залишається для Германа служницею, яка врятувала йому життя.

Коли ти порівнюєш дружину Германа з його коханкою, то бачиш дві діаметрально протилежні ролі. Різні долі, різні характери, різний досвід, різний спосіб життя, різні моделі поведінки. Актриса, що виконувала роль Маші була занадто звичайною, буденною, нетеатральною. Марина Козюліна з вистави у виставу переносить за собою образ з претензією на рокову жінку: сильну, пристрасну, з непоганим розумом, яка іноді дозволяє собі певні слабкості. Особливість гри Козюліної у тому, що вона не схожа на актрису. У неї немає ні психологічної, ні фізичної пластичності, та незважаючи на це, вона зіграла вже не одну провідну роль. Можливо, справа у тому, що Марину Козюліну вирізняє життєва правдивість. Не акторські здібності, не вміння перевтілюватися і створювати образ, а правдивість існування на сцені, точнісінько як у реальному житті. Тому і переграти вона ніколи не зможе, що, безперечно, є її перевагою як актриси. У кожній виставі, де грає Козюліна, вона вдягнена у сукні однакового фасону: короткі, приталені, такі, що облягають стегна. Хоча для «Історії кохання» її зовнішній вигляд дещо урізноманітнений. Для сцени інтимної зустічі з Германом Маша одягає вульгарний помаранчевий пеньюар з пушком на прозорій накидці та домашніх капцях у тон пеньюару.

Якщо Маша у виставі стає жінкою-вамп у лапках, то воскресла дружина Германа Тамара видається тут перезрілою аристократкою. Природна тягучість та гугнявість голосу актриси Юлії Забутної у поєднанні з елегантним вбранням та спокійною, майже величною жестикуляцією наводить тебе на думку, що образ актрисою дійсно пророблений, але він не з цієї вистави. Сама героїня не викликає у тебе симпатії через її неприязність. І чомусь не здається, що ця неприязність через те, що її вважали померлою, або через те, що вбили її дітей. Неприязність, випромінювана героїнею, межує з тотальною байдужістю актриси до всього, що відбувається на сцені. Хоча може бути, що це найбільш точний за суттю образ, створений на контрасті з іншими.

Посеред драматичної дії ти відзначила одного гротескного персонажа. Машину матір, яку грав Роман Жиров, актор і режисер цієї вистави. Його образ виявився найбільш яскравим, гострохарактерним, навіть фарсовим. Ця роль сполучила у собі трагедію старіння та вмирання, виражену через фарсові інтонації актора, а також занепокоєність матері через майбутнє власної дочки, виражену у владності жестів та міміки. Жиров – кумедний актор, схильний до травестійних ролей. Він залюбки грає стареньких бабусь. І ти не така наївна, щоб не розуміти, що роль єврейки Шифри Пуа, будучи режисером вистави, Жиров створив більше для реалізації власного таланту та задоволення публіки, аніж за логікою теми та жанру вистави. Подібний прийом введення травестійного персонажа Жиров використав у попередній виставі театру «Імперія янголів», але там він був цілком виправданий жанровою природою. Та ти була настільки вражена філігранністю втіленого актором образу, що пробачила йому, як режисеру, цю екстравагантну витівку.  Можливо, через те, що Шифра Пуа також була у елегантній червоній сукні… А можливо тому, що Жиров увів до вистави сцену з експериментом над людською логікою.

Шифра Пуа обіцяє Герману навчити його філософії Шопенгауера, для цього вона має поставити йому три питання, і якщо той відповість правильно, то йому відкриються таємниці вчення відомого філософа. Виявилося, що всі три питання однакові, але відповісти на них можна по-різному, і кожна з відповідей буде правильна. У цьому вся суть. Сцена швидко проходить. ЇЇ женуть сюжетні повороти, але вона не забувається. Не забувається і Жиров. Окрім Шифри Пуа він грає сусіда Бродеріків – Пешеліса та його роботодавця – раббі Ламперта. Цих персонажів об′єднує тільки те, що вони євреї і що їх грає Роман Жиров. В усьому іншому вони різняться. Раббі – поважний, гордовитий і прискіпливий до працівників, хоч насправді лінивий, бо за нього працюють інші. Таким побачив його режисер.

Для сусіда Жиров знаходить іншу характеристику. Пешеліс горбатий, настирливий і постійно посміхається. Його образ схожий на Квазімоду із «Собора Паризької Богоматері». Інколи актору доводиться миттєво перелаштовуватися з однієї ролі на іншу, що створює певну кумедність, навіть фарсовість ситуацій.

Відсутність глибини і однорідності характерів породжує і водевільний темп гри. «Танцювальний» вихід із ситуацій заміняє їх логічне завершення та психологічні висновки персонажів. Виходить, що актори періодично «затанцьовують» свої ролі. Танці аматорські, навіяні ситуацією: удаваний вальс, танго, канкан, сольні імпровізації. Ніхто спеціально не займався їх постановкою. Музика, як і танці, не підкорюється певній стилістиці і також ситуативна. У романтичних моментах – лірична, у комічних – швидка, у критичних моментах несподіваних поворотів сюжету – авантюрна, джеймсбондівська.

Ти потихеньку забуваєш, що вистава називається «Історія кохання», і вона таки мелодраматична, але несподіваний фінал нагадує тобі про це, коли ситуація із закоханими у головного героя жінками заходить у глухий кут. Жінки дізнаються про існування одна-одної. Замість вирішення назрілого конфлікту відбувається черговий сюжетний поворот – у житті Германа з′являється нова симпатія. Лунає пісня Павла Кашина зі словами: «Я тебе малюю вітром в небі жовтими мазками, я тебе античним метром підіймаю над хмарами». Під неї Сергій Лістунов творить невимушений імпровізаційний танець «вічного Дон Жуана»…

Це був би чудовий кінець вистави. Драматичний, з відкритим фіналом, але режисер вирішив інакше, насильницьким способом утворивши розв′язку: Герман повернувся до Ядвіги, у них народилася дитина, і жили вони довго і щасливо. Моралізаторський кінець перетворив драму на мелодраму і змусив бабусь дістати хустинки для мокрих від сліз очей. Їм щойно показали їх улюблений серіал. І це недалеко від істини, оскільки нічим не виправданий фінал було показано через проектор на екрані, до того ж у стилістиці сучасної телевізійної реклами. І ніби дія відбувалася після війни у сорокових роках, і ніби герої залишилися молодими аж до ХХІ століття, коли їх нарешті змогли зняти у рекламному ролику про щасливу сім′ю.

Фініта ля комедія! «Історія кохання» закінчена. Ренесанс окремо, філософствування окремо, травестія окремо, танцювальний водевіль окремо, старі фільми і сучасні реклами окремо, мелодраматична історія знову окремо. У цій виставі режисер поєднав непоєднувані речі, що призвело до відсутності єдиної естетики, форми, ідеї та, зрештою, цілісного художнього образу вистави.

Сьогодні ти полишаєш театр здивованою, з посмішкою поглядаючи на свою червону сукню.