Аналіз п'єси О. М. Островського "Красень-чоловік"

«Красень-чоловік» - комедія на чотири дії Олександра Миколайовича Островського, видатного драматурга XIX століття.

Островський почав писати п’єсу в липні 1882 року у родовому маєтку села Щеликове. Це місце було джерелом багатьох ідей автора, котрі одразу ж перетворювалися на чудові, не схожі одна на одну п’єси. Так сталося і з комедією «Красень-чоловік», завершеною у грудні 1882 року та схваленою Театрально-літературним комітетом. Примітно те, що надрукована комедія на сторінках журналу «Вітчизняні записки» в січні 1883 року вже після вистави у Малому театрі.

Не дивлячись на визначення автором жанру п’єси, як комедія, при сценічному втіленні над жанровою приналежністю «Красеня-чоловіка» варто серйозно замислитися. Як і комедія дана п’єса відтворює приватне життя людей, у нас подружжя Окойомових та їх прибічників, але мета п’єси – не осміяння людських характерів, а зображення особистості в її драматичних відносинах із суспільством. Та не треба поспішати з висновками, подібно трагедії Островський зображує героїв у процесі їх духовного становлення, чітко визначає життєву позицію кожної дійової особи.

Важливим фактором тлумачення жанрової приналежності є емоційне забарвлення твору: коли співчуття витісняє сміх, комедія перетворюється на драму; тому можна впевнено стверджувати, що п’єса «Красень-чоловік» - власне драма.

У Олександра Миколайовича нічого не було просто так, а тим більше назви його творів. Чому не просто «Красень», а неодмінно «Красень-чоловік»? Справа у статі. На противагу тому, що зазвичай мова йде про хитрих жінок-інтриганок, у п’єсі Островського висвітлена позиція привабливих відчайдухів, яким і є Аполлон Євгенович Окойомов. Не дарма при згадці його імені на думку спадає легендарний красень, олімпійський бог Аполлон. Олександр Миколайович Островський дає можливість замислитися: що ж таке – чоловіча краса, і и варто кохати і цінувати чоловіка за його зовнішність. Звертаючись до фінальної сцени даного драматургічного твору та згадуючи прозріння раніше не бажаючої нічого помічати дружини Окойомова Зої, варто зробити висновок, схожий з тим, який зробила вона у фіналі: кохати чоловіка лише за красу принаймні негідно, а інколи навіть небезпечно. Саме цю думку містить у собі назва п’єси «Красень-чоловік».

На початку твору драматург знайомить нас з дійовими особами, а також дає уявлення про місце дії – місто Бряхимов.

Островський майстерно малює портрети персонажів. Не встигли ми відчути створеної драматургом реальності, дізнатися, хто є хто, як вже бачимо двох гультяїв, відданих своєму розпусному життю настільки, що вони одразу починають говорити про випивку. П’єр і Жорж схожі на двох зі скрині, однакових на міну, так яскраво описаних у народних казках. Слова одного – логічне продовження думок іншого. Дивно лише те, що чоловіки не починають стереотипної розмови про жінок, зате зачіпають тему грошей. Цікавляться багатим чудилом, що з ними обідав. Молоді люди могли б розібратися без чужої допомоги, поділившись своїми здогадками з цього питання, але тут Островський вводить сторонню і, на перший погляд, зовсім неважливу дійову особу – буфетника Василя. Саме він розповідає двом пройдисвітам про свого багатого пана Лотохіна з дивовижною участю, на яку тільки здатен слуга, знаючий всі бувальщини і нісенітниці про свого хазяїна. Наум Федотович – далекий родич Зої Василівни. Добрий і відповідальний, він завжди опікає своїх численних племінниць і сестер від матеріальних збитків, що завдають чоловіки наївним і закоханим жінкам.

У п’єсі Островського кожна дійова особа необхідна для логічного розвитку подій. Навіть слуга Лотохіна Акімич виконує важливу функцію слухача нарікань господаря.

Вихідна подія п’єси охоплює сцену загального очікування на повернення Аполлона Окойомова з Москви у Бряхимов. Вона слугує предтечею головного конфлікту.

Майже вся перша дія є експозицією, у якій автор за допомогою діалогів допоміжних персонажів вводить нас у курс подій, що у шлюбі Окойомови уже шість років, а Зоя має тітку Аполлінарію Антонівну, яка виховувала дівчину, як рідну доньку, в усталених для неї самої традиціях – вийти заміж за красеня. Гіркий досвід племінниці нічому не навчив тітку, і згодом вона вийшла заміж за молодого ледарюгу Жоржа. П’єр і Жорж – товариші Никандра Семеновича Лупачева, пристрасно бажаючого володіти Зоєю, як він володіє всім у своєму житті, бо гроші для нього – не проблема. Він розумний, хитрий, винахідливий і не скутий пристайностями, рівно як і його сестра Сосіпатра Семенівна. Навідміну від брата, допомагаючого Окойомову досягти матеріального благополуччя, вона відстоює інтереси Зої, як жінок у цілому, навмисно демонструючи порядність. Це Сосіпатра викриває Окойомова в очах купчихи-мільйонерші Сусанни Сергіївни Лундишевої, типової представниці жіночої статі, яка ведеться на красиві слова. У п’єсі також присутній молодий чоловік середнього статку Федір Петрович Олешунін, довгий час закоханий у Зою, нерішучий та палкий, шукаючий взаємності.

Важливо розуміти, що Островський створює яскраві характери для кожної дійової особи, та це аж ніяк не означає, що всі вони носії ідейного змісту твору. Цю функцію беруть на себе головні герої – Аполлон та Зоя, саме їх стосунки складають основу судження про авторський задум. Другорядні персонажі, безумовно, переслідують певні цілі, але Островський змушує їх діяти за принципом збільшуваного скла, увиразнюючи, а не затіняючи подружжя Окойомових.

Сосіпатра втілює загальний тип жінки без турбот та комплексів. Реготуха зі стажем, вона дозволяє собі легкий флірт із солідним Лотохіним і при цьому розуміє причини такої своєї поведінки. «У жінки, коли чоловік вродливий та їй подобається, так він і розумний, і освічений, це я по собі знаю», - говорить Сосіпатра у п’єсі. У свою чергу Лотохін впевнений, що для жінки немає уроків. Скільки б зусиль для матеріальної допомоги родичкам він не докладав, все марно, бо коли жінка закохується, то втрачає глузд автоматично, відновлюючи його лише з плином часу або ж тоді, як нею покористуються сповна та відштовхнуть, мов непотріб.

Аполлінарія Антонівна, наприклад, витратила своє життя на жалощі що до невдалого шлюбу, тому після смерті чоловіка жила лише щастям племінниці Зої: «Я бачила вродливих чоловіків і бачила їх цілком достатньо, Господи, я ж людина, я жінка, не могла ж я засмучуватися від думки, що якби була вільна, то цей красень міг бути моїм, і цей, і цей».

Островський не протиставляє жіночу логіку чоловічій, а навпаки доводить обмеженість мислення загалом, а також здатність людини обмовити у цій обмеженості іншого. Яка різниця між Олешуніним та Лупачевим? Федір Петрович схожий на маленького хлопчика, щирого, люблячого, не терплячого несправедливості. «Я собі ціну знаю», - впирається він під натиском кривдників, не розділяючих його поглядів на життя. Закоханість Олешуніна можна порівняти з українською народною піснею, бо й справді за Зоєю Федір як барвінок в’ється. Чоловіка зі світлою душею і відчуттям справедливості ніхто не сприймає серйозно, зрештою Олешуніна вплутують у хитросплетену аферу завдяки його довірливості. Не дивно, що Зоя Василівна стає об’єктом залицянь декількох чоловіків. Чистота – ось що приваблює і зачаровує у цій жінці.

Закоханість Олешуніна відступає перед владною одержимістю гравця, Никандра Семеновича Лупачева. Зоя для нього – ще один трофей, здобуття якого вмотивоване звичкою і не потребує чогось більшого за почуття симпатії. У відвертій розмові з Окойомовим Никандр Семенович зізнається у цілковитій підвладності власній долі: «Ти не дорікай мені, що я багатий, я не винен, батьки винні. Як вони наживали, не мені судити; я син шанобливий, мені залишається лише грішити на їх гроші».

Головний конфлікт п’єси змінює якість самої дії. Аполлон Євгенович повідомляє Зої про своє небажання надалі ділити з нею радощі та негоди, порушуючи цим клятву, дану перед Богом, і кардинально змінюючи свою долю, а також долю дружини. Сім’я – то велика цінність, і треба добряче подумати, перш ніж її попсувати,але не кожен здатен на це.

         Цікаво, що на місце головного героя Олександр Миколайович Островський ставить не закоханого Олешуніна і навіть не безкорисливого дядечку Лотохіна. З глибини своєї підсвідомості і життєвого досвіду драматург викристалізовує образ пропащого красеня Аполлона Євгеновича Окойомова. З перших хвилин знайомства ми розу розуміємо: Окойомов не вірить у кохання. Завдяки палким промовам Аполлінарії Антонівни про те, що всі його дуже люблять, а Зоя кохає до нестями, дізнаємося, що якби Аполлон наперед знав про безмежну  і набридливу вірність Зої, мабуть не став би і одружуватися. Таке ставлення головного героя до почуттів інших викликає відразу. Коли ми розуміємо, що Аполлон просто «грається у багатія», починаємо його осуджувати. За що осуджувати? За те, що він не вміє самостійно заробляти гроші? Так. За те, що він не народився вже багатим, як його друг Лупачев? Ні. Його слабохарактерність по відношенню життя під жіночим крилом не може викликати схвалення. Та як майстерно Островський змінює маски Окойомова, аби той тільки міг вижити у цьому світі! Усі ніби маріонетки у вправних руках привабливого лиходія. Протягом всієї п’єси ми бачимо два ворогуючих табори: один з жертвами, інший з хижаками, лише Аполлон не належить до жодного з них. Він шукає власного щастя усіма можливими способами. Його прагнення до незалежності і покращення долі захоплює і викликає розуміння. Він втрачає статок, розчаровує дружину, залицяється до незнайомок-багатійок, але не втрачає мети.

Звісно, у кінці твору егоїстичний спосіб життя призводить до краху мрій Окойомова, та можливо тепер у нього з’явиться нова, гідна мрія? Нарешті Окойомов викликає співчуття. Чи можна було б подумати на початку п’єси, що самозакоханий красень може викликати співчуття?

Островський вибрав Окойомова через те, що з ним можна пройти дев’ять кругів пекла і очистити душу, ніби відкривши довідник праведного життя.

Прізвище Окойомов безпосередньо пов’язане із зовнішнім проявом індивідуальності персонажа. Окойомов від російського слова «каёмка», певна прикраса людського єства. Насправді Аполлон Євгенович – не поверхневий персонаж, він концентрує у собі образ залежної людини, і це сумно. Сумно для чоловіка плазувати перед жінкою, але Окойомов змушений плазувати. Він вбачає перевагу своєї вроди і вважає, що чесною працею йому багатства не нажити. У п’єсі «Красень-чоловік» Островський пише про зрадливість кохання, про значення правильного вибору у стосунках між протилежними статями. Він говорить про обманливість зовнішнього вигляду, що часто стає поштовхом глибоких почуттів, але такі почуття – лише самообман, який порушує душевну рівновагу.

Низкою колізій Островський підводить нас від головного конфлікту до розв’язки. Несподівано драматург виводить на перший план справжню жінку, жінку, чиї почуття обмануті, але яка не перестає кохати. Так, Окойомов здав позиції, автор покарав його за невміння правильно користуватися природним даром – красою.

У фіналі п’єси «Красень-чоловік» зосереджена ідея осміяння і осудження шлюбів, побудованих на грубому матеріальному розрахунку, в котрих жінка – потерпіла. Біда Зої Василівни у тому, що вона з самого початку ідеалізує свого коханого, не помічаючи його відвертих маніпуляцій. А коли вона нарешті розуміє його справжні наміри – покращити справи новим вигідним шлюбом після повного банкрутства від незаконних махінацій, Зоя бачить свою роль не утриманки, а захисниці знедолених, вона віднаходить втрачені за роки шлюбу гідність та честь і виправляє своє скрутне фінансове становище, викупляючи фальшиві векселя чоловіка і демонструючи повну незалежність від нього. Зоя розумна, принадна собою і все ще кохає Аполлона, кохає, не зважаючи ні на що, тільки тепер вона мудра у своїх почуттях і вчинках і чекає того ж від чоловіка.

П’єса Островського «Красень-чоловік» ніколи не втратить своєї актуальності, оскільки теми кохання, розпусти, шлюбних стосунків і втрачених моральних принципів вічні.

Головна чеснота всього жіночого роду вбачається крізь призму заключних слів Зої, звернених до Окойомова: «Спробуйте бути порядною людиною і дайте мені щастя знов покохати вас».