ПРОЩАЙ, ЗРИТЕЛЬ или И ОДИН В ПОЛЕ ВОИН

Новый спектакль – новые проблемы.  Польский режиссёр Анджей Щитко приехал в Харьков, поставил с шевченковцами «Прощай, Иуда» за полтора месяца и уехал. Сейчас, наверное, как страшный сон об этом вспоминает. Почему? А всё потому, что не удалось ему создать подлинное произведение искусства.

«Прощай, Иуда» поставлен по пьесе Иренеуша Ирединского слово в слово. Пьеса сама по себе не сценична – речевая и без действия, её читать впору с чашкой чая в руке. Поскольку выбор материала в режиссёрском замысле первостепенен, Щитко изначально усложнил себе работу над спектаклем в разы и ему туго пришлось с объяснениями актёрам новых правил игры в сжатые сроки. Плакать или смеяться, но «Прощай, Иуда» оказался экзистенциальной драмой, а значит философией. На первый взгляд, игра не удалась никому, но лишь потому, что неиссякаемые монологи скрыли смысл спектакля. Единственный, кому удалось соответствовать жанровым позициям, это исполнителю главной роли, Дмитрию Петрову, хотя в сумятице «скомканных» образов его Иуда заблистал не сразу. Впервые в лице Петрова мы видим достойную актёра игру. Здесь он не смазливый мальчик из «Сна в летнюю ночь» и не весельчак, невпопад разбавляющий сцены из «Королевы красоты», он человек с каменным лицом, которого закалила холодом сама жизнь; поэтому, когда вы услышите фразу «и один в поле воин», знайте, она про Петрова.

О сюжете вкратце… Для начала познакомьтесь с Иудой – он состоит в тайной организации, если захотите узнать в какой, никто вам не скажет; хотите, чтобы он был бандитом – хорошо, хотите видеть его патриотом-освободителем – флаг в руки. Мало того, вы не заметили? Он Иуда – на нём лежит печать веков – он предатель от рождения. Все его ненавидят, а некоторые даже презирают. Весь спектакль нас убеждают, что Иуда подлец и негодяй, а к финалу, как того полагают обстоятельства, он взаправду предаёт и вешается. Не спасает его ни друг, поверивший в предательство, ни девушка, сыгравшая на доверчивых чувствах главного героя. Жаль, но даже полуобнажённая фигура не помогла актрисе Владлене Святаш войти в роль - интерпретация картины Делакруа «Свобода на баррикадах» оказалась излишней, победы она не принесла. Ничто не принесло победы. Посмотрев спектакль единожды, хочется сказать: Иуда, прощай, и никаких до свиданья.

Что дала харьковскому театру работа с иностранным режиссёром, так это густой слой непонимания на лицах актёров; и дело вовсе не в другом менталитете или иной форме работы, дело в простой истине, которую часто забывают: учиться никогда не поздно. Если хирург идёт на операцию, которую он прежде не делал, неподготовленным, это преступление; в таком случае возникает вопрос: почему актёру на пару с режиссёром позволено валять дурака? Да, можно многое понять: и непрофессионализм, и наоборот безоглядную уверенность в себе, но зрителя не обманешь, и опустевшие посреди спектакля места святым духом не заполнишь. Остаётся только пожелать березильцам любви к своему делу, обильно политой трудом и желанием совершенствоваться.

КОЛОМІЄЦЬ ПОМЕР - "ФАРАОНИ" ЛИШИЛИСЯ

 

            

Мабуть, немає такої театрально зацікавленої людини, яка б не чула про славнозвісних «Фараонів». Якщо і знайдеться який чолов’яга, що здивовано ворухне бровами, то він необов’язково опиниться неосвіченим бідолахою. Це означатиме лише те, що він, як справжній українець, або не пам’ятає, або забув.

Телевізійна вистава режисера Ісаака Шмарука 1964 року випуску полонила серця і стала народним надбанням, але швидко згасла у світлі нових культурних тенденцій. П’єса Коломійця занадто швидко стала здобутком аматорських театральних колективів і перейшла у розряд низькопробних творів.

Зарано ставити хреста на «Фараонах» - вони ще здатні воскреснути завдяки волі сміливих режисерів, які оцінять гумор, підґрунтям якого є проза життя.

Перлиною творчості українського драматурга XX століття Олексія Федотовича Коломійця є його п’єса «Фараони», написана у 1961 році.

Обравши таку незвичайну назву твору, драматург виявив своє комічне ставлення до описаних ним типів характеру та поведінки персонажів. Герої його п’єси знали про фараонів тільки те, що вони користувалися необмеженою владою і ніколи не були жінками, та, незважаючи на вельми віддалене уявлення про модель життя давніх людей, боролися за помилкові ідеали.

Занадто просто буде назвати «Фараонів» комедією ситуацій, адже при сценічному втіленні спектр трактування жанрової специфіки твору збільшується. Якщо трохи попрацювати над змістом, можна зрозуміти, що ця п’єса є справжньою комедією норовів, оскільки автор розповідає не про суцільну чергу курйозних ситуацій, а про поведінку людини у суспільстві, про різницю характерів своїх персонажів, стереотипи нерівності у взаємовідношеннях жінки та чоловіка.

Місце дії – звичайне українське село, а в тому селі живуть такі ж звичайні люди. Вихідна подія комедії охоплює сцену нічного зібрання сільських чоловіків, у яких під впливом спиртного розв’язуються язики, та наболіла тема несправедливості сама виходить назовні. От, приміром, Микола Таран: на роботі механізацією завідує, а вдома власною жінкою. Будні його сірі, примітивні, а бажання однобокі: їсти та спати. Отак, його життя – самі інстинкти, на яких, підтверджуючи своє прізвище, він пре, як таран, не розбираючи дороги. Микола має родину; працює їй на благо, а та родина як не розуміла його, так і розуміти не хоче. Чого вартий Таранів робочий день? Напрацюєшся, мов кінь, та й відпочити хочеться. Підеш з друзями, вип’єш трохи, аби кров по тілу прогнати, пісень заспіваєш у хорошій компанії, словом, душу відведеш. Додому прийдеш – на тебе півень горланить, що аж придушити його хочеться, а дружина не за тебе – за скотину заступається, мовляв, не треба до опівночі дворами тинятися. Яке ж тут щастя? Яке благополуччя? Лише друзі розуміють, бо вони теж чоловіки.

Ось такий образ самовпевненого і самодостатнього героя малює Коломієць на сторінках свого твору.

Усю першу картину двоактної п’єси драматург відводить під експозицію. Оскільки пролог відсутній, то інформація, передуюча головній події п’єси знаходиться у непрямому експозиційному об’ємі. З розмови чотирьох друзів: Тарана, Онисько, Аристарха та Оверко ми дізнаємося про їх найзаповітніші мрії, у яких жінки турботливі та поступливі, слова зайвого не скажуть, роботу свою мовчки виконуватимуть, чоловікам усіляко догоджатимуть, бо на таких і сваритися не хочеться. Таран розмірковує про можливе розлучення зі своєю Одаркою, бо в молодості вона ще личила до нього, але сумісне життя зробило її неслухняною. Навіщо пов’язувати собі ярмо на шию, якщо можна його позбутися? Друзі сходяться на думці, що їх долю врятує лише повернення часів правління єгипетських фараонів, за яких чоловіки у жіночій милості, як сир у маслі, купалися.

Драматург ділить дійових осіб на три покоління. До першого належать Грицько і Катерина, молоді та недосвідчені закохані. Вони відчувають окриленість від свого першого почуття, не підозрюючи про можливі перешкоди. На другий щабель Коломієць виводить подружні пари, до яких належить Таран з друзями та їх дружини. Саме на зрілих персонажах драматург акцентує увагу, зав’язуючи між ними конфлікти. Автор не просто висміює вади людських характерів або розмежовую кохання та сімейне життя, він порушує моральні проблеми свого часу, які не втрачають актуальності й до тепер. Коломієць виводить істину: з першим, навіть невдалим досвідом будь у чому час здатен творити дива, тому драматург обертає дійових осіб по віковому колу, розширюючи таким чином жанрові кордони. Місцевий сторож похилого віку Корній ніби спостерігає за наступними поколіннями з висоти свого досвіду, розуміючи, що кожен має пройти власні випробування на шляху до пізнання справжніх цінностей.

Головна подія п’єси ознаменована переворотом, що трапився за ніч. Чоловіки втратили право командувати, право бути головою сім’ї. Вони натерли на руках мозолі від чищення картоплі та доїння корів, аж доки відчули себе жіночими прихвоснями. Друзі очолили армію фараонів-аматорів, намагаючись довести власну незамінність, натомість їх дружини перетворилися на владних домінантів: стали пиячити, залицятися до сусідів, знущатися над знедоленими чоловіками. Найзапеклішу боротьбу вели Таран з Одаркою. На прикладі їх стосунків драматург довів безглуздість сварок між рідними людьми. Розлад у подружжі означає розкол держави, світу, адже усі ми – велика сім’я, і кожного за його працю, як сказав Таран про Одарку у фіналі, любити і шанувати треба.

Олексій Коломієць вдало побудував композицію п’єси. На зміну інтризі у другій дії приходить потужна контр інтрига, закручена на паралелях і антипатіях. Жінки та чоловіки здаються абсолютно різними. У момент кульмінації автору вдається показати жах і безглуздість боротьби між полами завдяки контрастній поведінці героїв. Драматург ніби ставить питання: невже за будь-яких часів між жінкою та чоловіком триватиме розбрат, а сумісне життя буде сповнене непорозуміння? Невже потрібно вірити нахабній брехні про чоловіків з Марсу, а жінок з Венери? Крізь кожне слово у своїй повчальній п’єсі «Фараони» Коломієць проніс ідею протиприродності такого порівняння. Наші життєві функції генетично закладені в організмі, тому жінки від природи більш м’які, ніжні та тендітні, прагнуть домашнього затишку та продовження роду; чоловіки ж більш агресивні, войовничі, збудливі, лише у союзі їх протилежні якості  здатні урівноважити одна одну. Тож замість того, щоб шукати втіхи поряд з такою ж жіночною або мужньою людиною, потрібно просто спробувати прийняти того, хто доповнить тебе.

Кохання – складне почуття, спочатку воно заволікає, охоплює пристрастю, а далі згасає і починає здаватися звичкою. Олексій Коломієць доводить, що навіть після десяти чи двадцяти років шлюбу не варто забувати про кохання. Тарану з Одаркою шлюб здався немилістю, бо за роботою та хатніми справами вони встигли охолонути один до одного. Одарка не стала гіршою дружиною, просто Таран до неї звик. У «Фараонах» Коломієць яскраво демонструє боротьбу людини за примарне краще життя, кепкуючи над її невмінням насолоджуватися тим, що вона має.

Кульмінаційний момент п’єси зосереджений навколо загальних зборів, на яких підлеглі чоловіки обурено скаржаться жінкам на важку, непосильну роботу. Вже і сліду не лишилося від тієї зарозумілості, від пихатості. Вже допомоги, відпочинку хочеться, але що тепер пісню співати? Наслухались.

Олексій Коломієць не створює особливих, неповторних характерів для героїв своєї п’єси, натомість він виписує загальні типи поведінки українських людей. Драматург вбачає у майже родинних стосунках поселян масштаб великої держави зі зведенням своїх законів та правил. Він прослідковує та вивчає закономірності стосунків та спілкування українців і виражає їх за допомогою яскравих, кумедних, щедро приправлених гострим перцем, майже незабутніх ситуацій. Якби ми більше думали про наслідки своїх слів та вчинків, якби не сподівалися на манну небесну, що ні з того ні з сього посиплеться на нас, якби ми менше ляси точили, а більше діла робили, ніколи б не виникало безглуздих  докорів сумління та розуміння, що власна дружина пошила тебе у дурні. На жаль, визначення нашої ментальності вміщується у декількох словах: моя хата скраю – нічого не знаю. «Фараони» Коломійця ламають стереотипи, даючи можливість українцю, хоча б лише на сторінках твору, змінити своє світосприйняття і бути більш чутливим до чужих проблем.

У розв’язці драматург повертає жінок та чоловіків на свої звичні місця, за щоденну роботу, та однозначно, пережита пригода змусила Тарана та його друзів визнати цінність, складність та необхідність жіночої праці.

П’єса написана живою українською мовою, вміщеною у побутові діалоги, які вдало передають атмосферу сільської місцини. На перший погляд, просторічна мова – єдиний засіб, яким користується драматург. Насправді, більшого колориту надають твору фразеологізми (другі півні – про ранній час; хоч до рани прикладай, такий лагідний; з п’ятого на десяте, тобто неуважно; дати маху – помилитися), а також прислів’я, наприклад, чужого собака кусає – тобі не боляче, а на самого комар сяде – вже і руками махаєш; та найбільш комічною і водночас гіркою є приказка одного з Таранових друзів, визначена його безпомічністю перед пошиттям дитячих суконь: жінкам пить, а чоловікам сльози лить. Можна стверджувати, що стильові особливості твору залежать від особливостей народного життя: Олексій Коломієць об’єднав укорінені в українській свідомості християнство та язичницькі традиції, створивши самобутню комедію.

Драматург зобразив три дні з життя героїв п’єси. Він дав можливість двох шляхів її сценічного втілення: як реальна пригода, яка цілком могла трапитися на ниві непорозуміння і стати наслідком виваженого плану жіночої помсти, або ж даний сюжет можна підбити під рамки прийому сну, перетворивши історію автора на повчальну казку, тобто притчу. Використовуючи народні пісні при написанні п’єси, Коломієць натякає на можливість реалізації «Фараонів» на сцені суто українського музично-драматичного театру.

Історично склалося, що наше життя за всіх часів було  сповнене страждань та поневолення, тому написання комедійних творів завжди стверджувало радість буття, прагнення спокійного, безтурботного, світлого майбутнього; та не варто сприймати українську драматургію лише як прояв натуралізму, оскільки вона має беззаперечні символістські витоки. У п’єсі навіть їжа символічна. У народі говорять так: хочеш їсти калачі – не сиди на печі. Після перевороту сільським чоловікам доводиться самостійно готувати, та найбільш складним їм здається процес випікання звичайного хліба, що зовсім не дивно, бо хліб – остання їжа засудженого. Таран з друзями власноручно прирекли себе на загибель, залишивши єдиний можливий шанс на спасіння – переосмислити своє життя. Не дарма Коломійцеві герої постійно їдять сало, бо ще з давніх-давен воно є нашим стратегічним продуктом у боротьбі з руйнівними набігами татар, котрим заборонялося вживання свинини; зрештою сало стало втіленням народної волелюбності. Символом благополуччя та чоловічого начала у п’єсі виступає півень. В Україні різьбленого півня встановлюють на дахах будинків для охорони, вишивають на весільних рушниках, а у комедії Коломійця прагнуть зарізати. Дійсно, через символ півня автором показана еволюція стосунків подружніх пар від занепаду чоловічої сили та гідності до відновлення козацької моці та належної поваги до жіночої статі. Також символічна стежка, якою парубок пропонує піти любій дівчині, адже кажуть, що у кохання є три дороги: хороша, погана та ніяка. У розмові двох закоханих, Грицька та Катерини, Олексій Федотович Коломієць згадує калину. Існує повір’я, за яким її дарують на весілля або на розлуку. Коли по землі українській топталися ординці, молодиці, аби не віддати свою вроду завойовникам, краяли свої обличчя; з жертовних крапельок крові проростала калина, тепер вона є символом краси та дівочої вроди.

 П’єса Олексія Коломійця «Фараони» - справжня знахідка української драматургії, яка доводить несправедливість її занедбаності та театральної неспроможності. Як можна ставити західноєвропейську класику, відштовхуючи власну ментальність? Тож доки у театрі пануватиме лицемірство, доти не знаходитиме сценічного вираження українська драматургія.

Аналіз п'єси О. М. Островського "Красень-чоловік"

«Красень-чоловік» - комедія на чотири дії Олександра Миколайовича Островського, видатного драматурга XIX століття.

Островський почав писати п’єсу в липні 1882 року у родовому маєтку села Щеликове. Це місце було джерелом багатьох ідей автора, котрі одразу ж перетворювалися на чудові, не схожі одна на одну п’єси. Так сталося і з комедією «Красень-чоловік», завершеною у грудні 1882 року та схваленою Театрально-літературним комітетом. Примітно те, що надрукована комедія на сторінках журналу «Вітчизняні записки» в січні 1883 року вже після вистави у Малому театрі.

Не дивлячись на визначення автором жанру п’єси, як комедія, при сценічному втіленні над жанровою приналежністю «Красеня-чоловіка» варто серйозно замислитися. Як і комедія дана п’єса відтворює приватне життя людей, у нас подружжя Окойомових та їх прибічників, але мета п’єси – не осміяння людських характерів, а зображення особистості в її драматичних відносинах із суспільством. Та не треба поспішати з висновками, подібно трагедії Островський зображує героїв у процесі їх духовного становлення, чітко визначає життєву позицію кожної дійової особи.

Важливим фактором тлумачення жанрової приналежності є емоційне забарвлення твору: коли співчуття витісняє сміх, комедія перетворюється на драму; тому можна впевнено стверджувати, що п’єса «Красень-чоловік» - власне драма.

У Олександра Миколайовича нічого не було просто так, а тим більше назви його творів. Чому не просто «Красень», а неодмінно «Красень-чоловік»? Справа у статі. На противагу тому, що зазвичай мова йде про хитрих жінок-інтриганок, у п’єсі Островського висвітлена позиція привабливих відчайдухів, яким і є Аполлон Євгенович Окойомов. Не дарма при згадці його імені на думку спадає легендарний красень, олімпійський бог Аполлон. Олександр Миколайович Островський дає можливість замислитися: що ж таке – чоловіча краса, і и варто кохати і цінувати чоловіка за його зовнішність. Звертаючись до фінальної сцени даного драматургічного твору та згадуючи прозріння раніше не бажаючої нічого помічати дружини Окойомова Зої, варто зробити висновок, схожий з тим, який зробила вона у фіналі: кохати чоловіка лише за красу принаймні негідно, а інколи навіть небезпечно. Саме цю думку містить у собі назва п’єси «Красень-чоловік».

На початку твору драматург знайомить нас з дійовими особами, а також дає уявлення про місце дії – місто Бряхимов.

Островський майстерно малює портрети персонажів. Не встигли ми відчути створеної драматургом реальності, дізнатися, хто є хто, як вже бачимо двох гультяїв, відданих своєму розпусному життю настільки, що вони одразу починають говорити про випивку. П’єр і Жорж схожі на двох зі скрині, однакових на міну, так яскраво описаних у народних казках. Слова одного – логічне продовження думок іншого. Дивно лише те, що чоловіки не починають стереотипної розмови про жінок, зате зачіпають тему грошей. Цікавляться багатим чудилом, що з ними обідав. Молоді люди могли б розібратися без чужої допомоги, поділившись своїми здогадками з цього питання, але тут Островський вводить сторонню і, на перший погляд, зовсім неважливу дійову особу – буфетника Василя. Саме він розповідає двом пройдисвітам про свого багатого пана Лотохіна з дивовижною участю, на яку тільки здатен слуга, знаючий всі бувальщини і нісенітниці про свого хазяїна. Наум Федотович – далекий родич Зої Василівни. Добрий і відповідальний, він завжди опікає своїх численних племінниць і сестер від матеріальних збитків, що завдають чоловіки наївним і закоханим жінкам.

У п’єсі Островського кожна дійова особа необхідна для логічного розвитку подій. Навіть слуга Лотохіна Акімич виконує важливу функцію слухача нарікань господаря.

Вихідна подія п’єси охоплює сцену загального очікування на повернення Аполлона Окойомова з Москви у Бряхимов. Вона слугує предтечею головного конфлікту.

Майже вся перша дія є експозицією, у якій автор за допомогою діалогів допоміжних персонажів вводить нас у курс подій, що у шлюбі Окойомови уже шість років, а Зоя має тітку Аполлінарію Антонівну, яка виховувала дівчину, як рідну доньку, в усталених для неї самої традиціях – вийти заміж за красеня. Гіркий досвід племінниці нічому не навчив тітку, і згодом вона вийшла заміж за молодого ледарюгу Жоржа. П’єр і Жорж – товариші Никандра Семеновича Лупачева, пристрасно бажаючого володіти Зоєю, як він володіє всім у своєму житті, бо гроші для нього – не проблема. Він розумний, хитрий, винахідливий і не скутий пристайностями, рівно як і його сестра Сосіпатра Семенівна. Навідміну від брата, допомагаючого Окойомову досягти матеріального благополуччя, вона відстоює інтереси Зої, як жінок у цілому, навмисно демонструючи порядність. Це Сосіпатра викриває Окойомова в очах купчихи-мільйонерші Сусанни Сергіївни Лундишевої, типової представниці жіночої статі, яка ведеться на красиві слова. У п’єсі також присутній молодий чоловік середнього статку Федір Петрович Олешунін, довгий час закоханий у Зою, нерішучий та палкий, шукаючий взаємності.

Важливо розуміти, що Островський створює яскраві характери для кожної дійової особи, та це аж ніяк не означає, що всі вони носії ідейного змісту твору. Цю функцію беруть на себе головні герої – Аполлон та Зоя, саме їх стосунки складають основу судження про авторський задум. Другорядні персонажі, безумовно, переслідують певні цілі, але Островський змушує їх діяти за принципом збільшуваного скла, увиразнюючи, а не затіняючи подружжя Окойомових.

Сосіпатра втілює загальний тип жінки без турбот та комплексів. Реготуха зі стажем, вона дозволяє собі легкий флірт із солідним Лотохіним і при цьому розуміє причини такої своєї поведінки. «У жінки, коли чоловік вродливий та їй подобається, так він і розумний, і освічений, це я по собі знаю», - говорить Сосіпатра у п’єсі. У свою чергу Лотохін впевнений, що для жінки немає уроків. Скільки б зусиль для матеріальної допомоги родичкам він не докладав, все марно, бо коли жінка закохується, то втрачає глузд автоматично, відновлюючи його лише з плином часу або ж тоді, як нею покористуються сповна та відштовхнуть, мов непотріб.

Аполлінарія Антонівна, наприклад, витратила своє життя на жалощі що до невдалого шлюбу, тому після смерті чоловіка жила лише щастям племінниці Зої: «Я бачила вродливих чоловіків і бачила їх цілком достатньо, Господи, я ж людина, я жінка, не могла ж я засмучуватися від думки, що якби була вільна, то цей красень міг бути моїм, і цей, і цей».

Островський не протиставляє жіночу логіку чоловічій, а навпаки доводить обмеженість мислення загалом, а також здатність людини обмовити у цій обмеженості іншого. Яка різниця між Олешуніним та Лупачевим? Федір Петрович схожий на маленького хлопчика, щирого, люблячого, не терплячого несправедливості. «Я собі ціну знаю», - впирається він під натиском кривдників, не розділяючих його поглядів на життя. Закоханість Олешуніна можна порівняти з українською народною піснею, бо й справді за Зоєю Федір як барвінок в’ється. Чоловіка зі світлою душею і відчуттям справедливості ніхто не сприймає серйозно, зрештою Олешуніна вплутують у хитросплетену аферу завдяки його довірливості. Не дивно, що Зоя Василівна стає об’єктом залицянь декількох чоловіків. Чистота – ось що приваблює і зачаровує у цій жінці.

Закоханість Олешуніна відступає перед владною одержимістю гравця, Никандра Семеновича Лупачева. Зоя для нього – ще один трофей, здобуття якого вмотивоване звичкою і не потребує чогось більшого за почуття симпатії. У відвертій розмові з Окойомовим Никандр Семенович зізнається у цілковитій підвладності власній долі: «Ти не дорікай мені, що я багатий, я не винен, батьки винні. Як вони наживали, не мені судити; я син шанобливий, мені залишається лише грішити на їх гроші».

Головний конфлікт п’єси змінює якість самої дії. Аполлон Євгенович повідомляє Зої про своє небажання надалі ділити з нею радощі та негоди, порушуючи цим клятву, дану перед Богом, і кардинально змінюючи свою долю, а також долю дружини. Сім’я – то велика цінність, і треба добряче подумати, перш ніж її попсувати,але не кожен здатен на це.

         Цікаво, що на місце головного героя Олександр Миколайович Островський ставить не закоханого Олешуніна і навіть не безкорисливого дядечку Лотохіна. З глибини своєї підсвідомості і життєвого досвіду драматург викристалізовує образ пропащого красеня Аполлона Євгеновича Окойомова. З перших хвилин знайомства ми розу розуміємо: Окойомов не вірить у кохання. Завдяки палким промовам Аполлінарії Антонівни про те, що всі його дуже люблять, а Зоя кохає до нестями, дізнаємося, що якби Аполлон наперед знав про безмежну  і набридливу вірність Зої, мабуть не став би і одружуватися. Таке ставлення головного героя до почуттів інших викликає відразу. Коли ми розуміємо, що Аполлон просто «грається у багатія», починаємо його осуджувати. За що осуджувати? За те, що він не вміє самостійно заробляти гроші? Так. За те, що він не народився вже багатим, як його друг Лупачев? Ні. Його слабохарактерність по відношенню життя під жіночим крилом не може викликати схвалення. Та як майстерно Островський змінює маски Окойомова, аби той тільки міг вижити у цьому світі! Усі ніби маріонетки у вправних руках привабливого лиходія. Протягом всієї п’єси ми бачимо два ворогуючих табори: один з жертвами, інший з хижаками, лише Аполлон не належить до жодного з них. Він шукає власного щастя усіма можливими способами. Його прагнення до незалежності і покращення долі захоплює і викликає розуміння. Він втрачає статок, розчаровує дружину, залицяється до незнайомок-багатійок, але не втрачає мети.

Звісно, у кінці твору егоїстичний спосіб життя призводить до краху мрій Окойомова, та можливо тепер у нього з’явиться нова, гідна мрія? Нарешті Окойомов викликає співчуття. Чи можна було б подумати на початку п’єси, що самозакоханий красень може викликати співчуття?

Островський вибрав Окойомова через те, що з ним можна пройти дев’ять кругів пекла і очистити душу, ніби відкривши довідник праведного життя.

Прізвище Окойомов безпосередньо пов’язане із зовнішнім проявом індивідуальності персонажа. Окойомов від російського слова «каёмка», певна прикраса людського єства. Насправді Аполлон Євгенович – не поверхневий персонаж, він концентрує у собі образ залежної людини, і це сумно. Сумно для чоловіка плазувати перед жінкою, але Окойомов змушений плазувати. Він вбачає перевагу своєї вроди і вважає, що чесною працею йому багатства не нажити. У п’єсі «Красень-чоловік» Островський пише про зрадливість кохання, про значення правильного вибору у стосунках між протилежними статями. Він говорить про обманливість зовнішнього вигляду, що часто стає поштовхом глибоких почуттів, але такі почуття – лише самообман, який порушує душевну рівновагу.

Низкою колізій Островський підводить нас від головного конфлікту до розв’язки. Несподівано драматург виводить на перший план справжню жінку, жінку, чиї почуття обмануті, але яка не перестає кохати. Так, Окойомов здав позиції, автор покарав його за невміння правильно користуватися природним даром – красою.

У фіналі п’єси «Красень-чоловік» зосереджена ідея осміяння і осудження шлюбів, побудованих на грубому матеріальному розрахунку, в котрих жінка – потерпіла. Біда Зої Василівни у тому, що вона з самого початку ідеалізує свого коханого, не помічаючи його відвертих маніпуляцій. А коли вона нарешті розуміє його справжні наміри – покращити справи новим вигідним шлюбом після повного банкрутства від незаконних махінацій, Зоя бачить свою роль не утриманки, а захисниці знедолених, вона віднаходить втрачені за роки шлюбу гідність та честь і виправляє своє скрутне фінансове становище, викупляючи фальшиві векселя чоловіка і демонструючи повну незалежність від нього. Зоя розумна, принадна собою і все ще кохає Аполлона, кохає, не зважаючи ні на що, тільки тепер вона мудра у своїх почуттях і вчинках і чекає того ж від чоловіка.

П’єса Островського «Красень-чоловік» ніколи не втратить своєї актуальності, оскільки теми кохання, розпусти, шлюбних стосунків і втрачених моральних принципів вічні.

Головна чеснота всього жіночого роду вбачається крізь призму заключних слів Зої, звернених до Окойомова: «Спробуйте бути порядною людиною і дайте мені щастя знов покохати вас».