НІБИ БЕСІДИ НІБИ З ТЕАТРОЗНАВЦЕМ

Cкачать Schubert II. Andante con moto бесплатно на pleer.com

«Усім привіт. Мене звати Софія, і я театрознавець. У своїй роботі про черкаську виставу Тамари Трунової «Лєна» клянуся писати правду і нічого, окрім правди».

«Будь ласка, сформулюйте тезу, яку будете доводити».

«Усіх нас переслідує нестерпна легкість буття».

«Зв′язок з темою не виявлений. Зв′язок з темою не виявлений. Зв′язок з темою не виявлений».

«Усіх нас переслідує ніби нестерпна ніби легкість ніби буття».

«Увага, теза прийнята. Ліміт на її доведення – вісім друкованих сторінок. Зворотній відлік розпочато».

«Уявіть собі акторів Черкаського музично-драматичного театру імені Шевченка. Уявіть режисера Тамару Трунову та навіть драматурга Дмитра Левицького. А тепер спробуйте уявити результат їхньої роботи в рамках режисерсько-драматургічної лабораторії, виставу «Лєна».

П′єса Левицького створена на основі реальних подій, що справили на акторів певне враження і були розказані драматургу на першому етапі роботи. Можна сказати, що п′єса являється своєрідним колажем життєвих драм та падінь, з яким режисер Тамара Трунова ввійшла до резонансу і створила саме таку «Лєну», яку ми бачимо сьогодні.

Сприймати її виставу необхідно крізь призму заявленого експерименту, який розуміє під собою лабораторна діяльність, а отже варто враховувати своєрідну мову експериментального театру, якої, безперечно, дотримується режисер, і яка встигла сформуватися від початку ХХ століття. Вона включає у себе специфічне вирішення сценічного простору; зміну зони сприйняття вистави глядачем; модуляції голосу і тіла актора,  що пов′язують всі матеріальні засоби сцени та фізичну присутність глядача; а також текст, який стає об′єктом маніпуляцій. Усі ці компоненти дозоляють говорити про незавершеність сценічної дії та можливість її продовження та вдосконалення».

«Увага! Була виявлена погроза інфікування тексту важкою лексикою».

«Нагадую, мене звати Софія, і я театрознавець».

«Фальшива тривога».

«Продовжимо. Дія вистави відбувається на великій сцені театру, але обмежується формою поворотного круга, поза яким актори позбавлені права сценічного існування. Круг метафорично закупорює їхніх персонажів у власних проблемах, що дає натяк на циклічність людського життя і повторюваність доль. Подібна просторова обмеженість підкреслює сюжетну замкнутість персонажів «Лєни» в далекій від цивілізації глибинці, де час іде занадто повільно, а турботи настільки звичні, що перетворилися на рутинну низку подій, і ця низка послужила основою режисерської фантазії, а згодом і задуму.

Тамара Трунова використовує відкритий театральний прийом. Численні софіти жовтого світла демонстративно опускаються з колосників на початку дії і піднімаються лише після її завершення. Ми бачимо «нутрощі» театру: голі стіни, відсутність куліс, звалище мотлоху із мішків, дерев′яних рам та батарей. Режисер ніби промовляє до нас мовою сценографії: «Драма-експеримент – ось що перед вами. Я проводжу дослід над цими персонажами, я препарую їхні стосунки».

Творцями експерименту відчувають себе і глядачі, оскільки знаходяться прямо на сцені і спостерігають за акторами з висоти багатоступінчастого помосту.  А актори всі немов на долоні – ні піти зі сцени, ні сховатися за декораціями або кулісами. Сценографічне вирішення всередині поворотного круга вирізняється мінімалізмом: стіл, за яким збирається сім′я Лєни; дитячий столик, за яким щось постійно пише дівчинка-привид; мольберт, біля якого постійно знаходиться жінка, але нічого не малює; дверна рама зі схильними до тріскоту дерев′яними шторами; біг-борди із зображеними на них скудними людськими мріями – пошматованим політичним лозунгом та фотографією кралі, яка з манекенною посмішкою рекламує нібито найкращу у світі помаду».

«Специфіка експерименту акторської гри не виявлена».

«Відчуваючи необхідний плавний темпо-ритм вистави, актори слідують за вказівним перстом режисера. Створені ними холодно-відсторонені образи органічно входять в обумовлену режисером систему штучного уповільнення дії.

Драматург оповідає історію життя нічим не примітної дівчини Лєни».

«Зв′язок з акторською грою не виявлений».

Драматург оповідає історію життя нічим не примітної дівчини Лєни, але ж і на повноцінну історію ця розповідь не схожа, радше на вирваний шматок з життя Лєни та наближених до неї людей. Ми поринаємо у побутовий простір та ситуації, пов'язані з героями п'єси так, якби мали можливість спостерігати за ними у реальному часі, але рівно настільки, наскільки люди взагалі здатні уважно спостерігати за чужим життям, не відволікаючись на своє. У Левицького це неповних шістнадцять сторінок друкованого тексту. У Тамари Трунової – трохи більше години сценічного існування.

У виставі дівчина Лєна нічим не виказує своєї першості та особливості, хоча за п′єсою є головною героїнею. Очевидно, що режисер не хоче її чітко відокремлювати від інших персонажів. Лєна акторки Надії Корбут пасивна, вона пливе за течією. Усі її дії вмотивовані наслідками попередніх вчинків. Її Лєна – типова підкорена долею людина. Протягом вистави вона не робить жодного вибору, нічого самостійно не вирішує. Лише фінал, у якому декілька її рухів свідчать про каяття за бездіяльність, допомагають усвідомити її у якості головної героїні. Лєна кидається до рукомийника у нездійсненному бажанні очистити совість. Ця мізансцена є центральною для режисера. Вона виявляє ставлення Трунової до лірико-депресивних монологів Лєни та їх логічне завершення. Зі сцени вони звучать м′яко та менш фатально, ніж у п′єсі: «У цій в'язкій, схожій на річковий мул, траві, в якій складно бігти і складно йти кроком. У цьому густому, схожому на пісок, тумані, в якому складно рухатися і складно бачити. У цьому не за розміром, схожому на спогад з дитинства, светрі, в якому складно бігти і складно йти кроком. У цій покритій морокою, схожій на все останнє, тиші, в якій складно рухатися і складно бачити».

У п′єсі найбільше цікавить питання – чому головна героїня така байдужа, нічого не хоче, ні до чого не прагне? Створюється відчуття, що Лєна завжди була такою. Так, вона існувала, як і інші люди: повноцінна сім'я, школа, інститут, але щось змінилося, чомусь вона разом з батьками переїхала до села під Києвом, де наш пильний погляд застиг її зненацька. Про минуле Лєни ми дізнаємося через події сьогодення, в якому здається, що цієї самої Лєни начебто не існує. Фізично вона, звичайно, присутня, але почуття її давно померли. Лише після прочитання більшої половини тексту, розкривається таємниця поведінки головної героїні: у неї померла сестра. І тоді стає зрозумілим, що сімейна трагедія призвела до моральної загибелі особистості. Це дає повне право стверджувати, що п'єса «Лена» як мінімум драма, а як максимум трагедія - внутрішня, особистісна, як завгодно.

На перший план (якщо уявити, що він присутній у режисерському задумі) виходить нецікавий за п′єсою персонаж – Лєнин сусід Максим. За текстом у нього дивна мова і він, як виявилося, не вміє їздити на мотоциклі. Режисер намагається надати герою більшої осмисленості вчинків. Вона починає виставу показом типового дня з життя Максима та його матері, який вони проводять у тиші, що зрідка порушується словами.

Актор Олег Телятник використовує широку емоційну палітру для створення образу дивного, трохи пришелепуватого, але доброго і тямущого Максима. Саме образ Максима є єдиним багатогранним і не розгаданим до кінця вистави. У ньому наявний внутрішній конфлікт, яскраво виражений у хвилини самотності героя: сцена повільно обертається, хлопець зосереджено крокує по замкненому колу та безцільно вилучає звуки зі скупого на музику варгану.

Дивакуватість персонажів одразу кидається в очі. Вони усі ніби і звичайні люди, але манера акторського виконання створює враження  або ж занадто гіперболізованої поведінки, або ж зведення її до повної пасивності і безхарактерності. Обранець Лєни, Руслан (актор Олександр Гуменний), схожий на неї за темпераментом. Про таких говорять: два чоботи – пара. Хлопець виглядає якимось безхарактерним та трохи дурнуватим, ніби щойно прийняв повну склянку антидепресантів, та  у його ситуації це б навіть не викликало подиву, адже він разом з батьками приїхав до Лєниного дому просити її руки. У п′єсі герой – простий парубок, якого не виокремиш з натовпу. Та у виставі він – вельми цікавий персонаж. Його поведінка свідчить про внутрішнє відчуття загнаності та невпевненості у собі. Він, як собачка, ходить за Лєною, майже завжди мовчить.

Лише послідкувавши за поведінкою інших героїв, вбачаєш підступ. Загалом, у поведінці молодих людей прослідковується деяка аномальність, тоді як старше покоління більше підходить під епітет звичайності. У цьому вбачається вимушений режисерський хід, спрямований згладити неспроможність більш досвідчених акторів пристосуватися до незвичної гіпертрофованої акторської гри. Та загалом вистава має свій чіткий ритм, що існує у межах монотонності. І хоча у ній присутні жанрові сцени, які, втім, обмежуються грою однієї акторки (матері Руслана), вони не порушують відчуття повільного звучання «кволого» метронома.

Плавність темпо-ритму досягається використанням довгих пауз, тихої, байдужої мови акторів та одноманітними рухами всередині мізансцен, які змінюють монотонні повороти скрипучого круга.

Оскільки сценічний простір охоплює масштаб великої сцени, навмисно приглушені голоси акторів тонуть у повітрі. Здіймаючись увись, вони немов проходять крізь театральне небо. Такий прийом гри зі звуком і простором надає виставі необхідні інтонації самоти і вічності.

П′єса та вистава мають стандартні драматичні складові: і внутрішній конфлікт героя, і колізії, от тільки зав'язка і розв'язка розкидані поза їхніх меж. Тобто структура драматургії нестандартна, некласична, і в ній Тамара Трунова солідарна з драматургом. Останній монолог Лєни не ставить крапку: «Що було, те минуло. Що було, те минуло. Що було, те минуло. Що було, те минуло. Що було, те минуло. Минуло 17 років. Я пам'ятаю, як бігла, мов заєць. До тіла притискала щільно вуха. А ти летіла, наче камінь. Я навіть не встигла очей зімкнути, так і померла з відкритими. І все хороше, що було між нами – кудись пішло. Кінець всьому». Цей кінець так само туманний, як і початок, він просто проводить межу у розказаних п′єсою та виставою історіях, але це не означає, що монологи тут порожні і непотрібні. У монологах Лєни простежується певна схожість з монологом Ніни Заречної з Чеховської «Чайки»: «Люди, леви, орли й куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, що жили колись у воді, морські зірки й ті, яких не побачиш оком, словом, усі життя, всі життя, всі життя, завершивши печальне коло, згасли ... » Ці монологи однаково модерністські, грішать на ефектне використання повторів і асоціативним способом висловлюють внутрішні переживання і прагнення людини. У п'єсі досить чітко простежується традиція Чеховської драматургії. Підтекст має більше значення, ніж текст, оскільки люди часто говорять зовсім не те, про що думають насправді, буває, одне слово супроводжується тисячею уявними. У виставі всі діалоги побудовані за принципом тексту, підтексту та їх взаємозв'язку. Чехов також вважав, що правда життя криється у побуті, тому що тільки він є найбільшим людським випробуванням – люди п'ють ранкову каву, а в цей час вершаться їхні долі і розбиваються серця. П'єса Левицького розкриває взаємини героїв через зовнішню форму життя, тобто побут. Тільки самостійний аналіз читача здатний відкрити вкладений автором філософський зміст, що, з рештою, і зробила режисер Тамара Трунова. Її вистава, як і п'єса не закінчується смертю сусіда і друга Лєни, а після монологом головної героїні з присмаком безнадії, вона знову опускається до рівня примітивної розмови:

-Сьогодні п'ятнадцяте?

-Так.

-Вчора було чотирнадцяте, а сьогодні п'ятнадцяте?

-Так.

-Добре.

Можна розглядати це з боку екзистенціалізму, що, мовляв, смерть - це перехід у вічність, вона звільняє від невід'ємного страху, викликаного за життя і самим життям; але можна висловитися й так: все тече, все змінюється, тому не так уже й важливо є людина або її немає, завтра ми всі помремо, а поки життя триває. І в цьому весь парадокс і цинізм буття – комусь смерть псує все життя, а хтось її просто не помічає. Зрештою, ідеї драматурга та режисера переплелися, як переплелися у їхніх творіннях світ побуту і світ буття. Їхні різно-схожі «Лєни» показують не місце трагедії в житті, а трагедію самого життя.»

 «Оголошується негайна евакуація піддослідного. Театрознавчий експеримент завершений. Театрознавчий експеримент завершений. Театрознавчий експеримент завершений. Театрознавчий експеримент…»

ПОСМОТРЕВ СПЕКТАКЛЬ "ЛЕНА". ПРЕДЫСТОРИЯ В ПЬЕСЕ

Кажется, не представляет никакой сложности проанализировать пьесу «Лена» Дмитрия Левицкого, ведь она такая простая. Пьеса состоит из неполных шестнадцати страниц, и ничего не стоит прочитать её. Как жаль, как жаль, что в нашей жизни всё настолько просто, что от этого становится сложно. Пьеса такова, что боишься выразить её простодушную банальную тему, опасаясь, что за ней стоит нечто большее. Драматург рассказывает историю жизни обыкновенной девушки Лены, совершенно, ни капельки не примечательной девушки. Но ведь и на полноценную историю этот рассказ не похож. Скорее уж это кусочек жизни Лены вместе с её ближайшим окружением, ни больше, ни меньше. Мы читаем про бытовые моменты и ситуации, связанные с героями пьесы, как если бы имели возможность наблюдать за ними в реальном времени, но ровно настолько, насколько люди вообще способны внимательно наблюдать за чужой жизнью, не отвлекаясь на свою. У Левицкого это неполных шестнадцать страниц печатного текста. Не зря пьеса названа «Лена» - по имени главной героини, наличие которой необходимо признать. Своим первым монологом Лена сразу напускает туману в ума читателей, настраивает на нестандартный подход ко всему произведению: «В этой вязкой, похожей на речной ил, траве, в которой сложно бежать и сложно идти шагом. В этом густом, похожем на песок, тумане, в котором сложно двигаться и сложно видеть. В этом не по размеру, похожем на воспоминание из детства, свитере, в котором сложно бежать и сложно идти шагом. В этом липком, похожем на пот ночных кошмаров, тумане, в котором сложно говорить и сложно слышать. В этом давящем, похоже, на грудь и на плечи свитере, в котором сложно двигаться и сложно видеть. В этой ноющей, похожей на зубную боль, тишине, в которой сложно бежать и сложно идти шагом. В этой острой, не иначе как стебли осоки, траве, в которой сложно дышать и сложно думать. В этом холодном, похожем на утреннее дрожание, тумане, в котором сложно бежать и сложно идти шагом. В этой пугающей, похожей на всё последнее, тишине, в которой сложно двигаться и сложно видеть.» Но следующая за монологом простота повествования без наличия метафор и философских сравнений, изображение быта, как быта, а не как тишину, в которой сложно двигаться и сложно видеть, разрушают первое впечатление. И вот опять придётся всё запутывать и говорить, что то самое первое впечатление окажется верным, и идея драмы «Лена» будет заключена в том смысле быта, который выберет для себя главная героиня, который будет понятен только в подтекстах и её эфемерных монологах. Раз, два, три, и вот вариант идеи пьесы: показать, как тягостен быт, и как ничтожна в нём роль человека, как неспособен он ничего изменить в нём и не способен ничего изменить в себе, так как до конца не знает, кто он такой. Размышляя о пьесе, кажется, что героиня и правда ощущала сковывающую тишину быта. Девушка молчалива, безропотна и бесконфликтна. Она плывёт по течению жизни, оставаясь безразлична к её изменениям. И больше всего интересует вопрос – почему. Почему она ничего не хочет, ни к чему не стремится? Обычно для этого надо очень сильно разочароваться в жизни: оказаться брошенным судьбой, абсолютно одиноким, безвозвратно преданным или хотя бы утратить близкого человека. В любом случае, подобное состояние меланхолии временно, оно либо улучшается, и человек находит новый смысл жизни, либо ухудшается, и тогда человек скатывается на дно и гибнет. Главное здесь – кратковременность пассивного состояния. В пьесе же создаётся ощущение, что Лена всегда была такой. Да, она существовала, как и другие люди: полноценная семья, школа, институт, но что-то изменилось, почему-то она вместе с родителями переехала в деревушку под Киевом, и тут-то наш пристальный взор и застал её врасплох. О прошлом Лены мы узнаём через происходящее в настоящем, в котором, представляется, что этой самой Лены и не существует. Физически она, конечно, присутствует, но чувства её давно мертвы. Можно даже подумать, что Лена – воплощение экзистенциальных идей – безразличный ко всему человек, которым управляет необъяснимый страх, как в «Постороннем» Камю. И вот уже нащупываются призрачные ниточки пост-пост драмы и выискиваются удивительные аллюзии и реминисценции, но после прочтения большей половины текста раскрывается тайна поведения главной героини: у неё умерла сестра. И тогда все пазлы сходятся, и становится понятным её отрешённое и безразличное поведение. И оказывается, что вся обрастающая вокруг неё суета – всего лишь последствия Лениного бездействия, имеющего серьёзную причину. И то, что девушка бросила институт и её семья внезапно переехала жить в глушь – подальше от людей, и то, что связалась с каким-то парнем, который слишком быстро явился её сватать, и то что оказалась беременной, и то что не знала, кто отец – парень из города или сосед, и то что парень передумал на ней жениться, а сосед разбился насмерть, и то что она видит умершую сестру и разговаривает с ней, и то, о чём уже не писал драматург, и что точно продолжит эту цепь случайностей. Так семейная трагедия привела к моральной гибели личности, и это даёт полное право утверждать, что пьеса «Лена» как минимум драма, а как максимум трагедия – внутренняя, личностная, как угодно. Самое интересное, что вопреки изначальным предположениям, пьеса имеет драматические составляющие. В ней есть и внутренний конфликт героя, и коллизии, вот только завязка и развязка разбросаны за границы самого произведения. То есть структура драматургии нестандартная, неклассическая. Финальный монолог не является точкой, а только запятой: «Что было, то прошло. Что было, то прошло. Что было, то прошло. Что было, то прошло. Что было, то прошло. Что было, то прошло. Прошло 17 лет. Я помню, как бежала, подобно зайцу. Как уши прижимала плотно к телу. А ты летела, подобно камню. На краткий миг вокруг все опустело. Я видела твой лик – лишь он один имел значение. Ты ноги прижимала плотно к телу – ты падала, а не летела. Я не бежала, я стояла без движенья. Мне кажется, едва минуло двадцать, я только научилась не бояться. И, выходя с рассветом на тропу, глядела на летящую лису, танцующую в воздухе тебя. Как ты парила надо всем, покуда не смела волна весеннего, грозового ветра. Как часто ты была окружена сине-сиреневым туманом, и в нем, еще плотнее, разгоряченным песьим лаем. И сколько раз со мной случалось то же. И это то, что нас объединяло. И то, что делало похожими. Все мое время как одно мгновенье, как день у быстроногого оленя. Я даже не успела глаз сомкнуть и умерла с открытыми глазами. И все хорошее, что было между нами - ушло. Конец всему». Этот конец такой же туманный, как и начало, он просто создаёт границы рассказанной истории, но будет ложью заявить, что монологи в данной пьесе пустые и ненужные. Ассоциации, конечно, могут запутать, но в монологах Лены прослеживается некая схожесть с монологом Нины Заречной из Чеховской «Чайки»: «Люди, львы, орлы и куропатки, рогатые олени, гуси, пауки, молчаливые рыбы, обитавшие в воде, морские звезды и те, которых нельзя было видеть глазом,— словом, все жизни, все жизни, все жизни, свершив печальный круг, угасли...» Эти монологи одинаково модернистские, грешат на эффектное использование повторов и ассоциативным способом выражают внутренние переживания и стремления человека. В пьесе достаточно чётко прослеживается традиция Чеховской драматургии. Подтекст имеет большее значение, чем текст, поскольку люди часто говорят совсем не то, что думают на самом деле, бывает, одно слово сопровождается тысячью мысленными. В «Лене» все диалоги построены по принципу текста, подтекста и их взаимосвязи. Чехов так же считал, что правда жизни находится в быту, потому что только он является самым большим человеческим испытанием – люди пьют утренний кофе, а в это время вершатся их судьбы и разбиваются сердца. Пьеса Левицкого раскрывает взаимоотношения героев через внешнюю форму жизни, то есть быт, только самостоятельный анализ читателя способен открыть вложенный автором философский смысл. Так же в пьесе присутствует открытый финал, но он был присущ произведениям многих новаторов драматургии ХХ века: и Чехову, и Ибсену, и Шоу. Пьеса не заканчивается монологом главной героини, она опять опускается до уровня примитивного разговора:

-Сегодня пятнадцатое?

-Да.

-Вчера было четырнадцатое, а сегодня пятнадцатое?

-Да.

-Хорошо.

И уже не удивляет, что во время разговора рядом с собеседниками находится труп разбившегося насмерть Лениного соседа. Можно рассматривать это со стороны экзистенциализма, что, мол, смерть – это переход в вечность, она освобождает от неотъемлемого страха, вызванного при жизни и самой жизнью; но можно выразиться и так: всё течёт, всё меняется, поэтому не так уж важно есть человек или его нет, завтра мы все умрём, а пока жизнь продолжается. И в этом весь парадокс и цинизм бытия – кому-то смерть портит всю жизнь, а кто-то её просто не замечает. Может тогда и идея пьесы другая? Показать не место трагедии в жизни, а трагедию самой жизни.