Театральний фейлетон "НАШ АВТОРИТЕТ"

Автор висловлює подяку алфавіту за надані йому літери.    

Захотілося послухати театрального фейлетону? Ну то добре, слухайте. Далеко ходити не треба. Уявіть собі один день з життя театрального холостяка, і цього буде цілком достатньо. А щоби краще це зробити, уявіть спочатку мене, цього самого холостяка. А саме молодого, привабливого, з величезним шнобелем та солов’їно-вовчим голосом, безпідставно щасливого перспективного театрала. Себто, того самого мене, про якого йшла мова кількома секундами раніше, та ви вже й самі мабуть здогадалися. Так ось, живеться мені непогано, можна навіть сказати, весело, бо усім нам, зрештою, весело живеться. А що? Неправда хіба? Прокинутися вранці вже дуже весело, бо як не прокинешся, ото, звісно, кепські твої справи і, як то каже одна моя педагогиня з університету, аля-улю, гони гусей. А я, що й казати, веселун страшний. Отож бо й воно, що театрал нещасний. Тобто ні. Тобто так… Тобто хлопець я загалом нічогенький. Люблю гітару мою, Марусеньку милу, до рук узяти та щось навдивовижу цілюще для душі зіграти. Маруся в мене вже два роки як. А імення це − Маруся – то вже примха така, дань мойому третьому безсмертному коханню, хоча те почуття й взаправду сильним було, коли я вирішив його до гітари своєї причепити… А граю я давно, од малих літ, ще як під стіл пішки ходив, про музику небесної краси мріяв, і чулася вона мені тільки у струнах тієї проклятущої гітари, що я вважаю спокусливішою за будь-яку жінку, і якби я був ще більш хворим на голову, ніж я оце є зараз, неодмінно б з нею одружився. А поки що моя доля – сидіти ондечки на гуртожитковому сходовому майданчику опівночі та награвати прелюдії місячного сяйва. Це зараз я замріяний сиджу тут собі один. Кілька років тому моя божевільна театральна братія збиралася на прольотах саме у такий око-виїдливий час та чимдуж горланила босяцьких пісень. Якось так у нас повелось, що дуже вже це діло ми полюбляємо. Мабуть, ми б і зараз тих пісень горланили, та щось набридли ми один одному, та й зайняті дуже стали. Справи, справжнісінькі професійно спрямовані справи. Бо всі ми – харківські зірки світового масштабу. Хто більше, а хто менше. Залежить від самобажання, бо тільки самобажання є безкінечною лінійкою нашого успіху. Я б сказав, що декому з моїх безкінечних як лінійка самобажання друзів (їх у мене точнісінько як собак нерізаних) нічого робити в театральній справі. Ну ось чого вони лізуть туди, до чого серце їх каменем не прибите? Хай ганебно грають, ставлять спектаклі хай так, що гріш йому ціна, зате при милій серцю справі будуть. Від Давньої Греції театр стоїть стовпом суспільства, і ще стільки ж стоятиме. Хіба здатні ми принизити його більше, аніж вже принизили… Розкажу одну штуку, тобто бувальщину одну театральну. Краще почати одразу з головного, а потім вже іти по всіх усюдах. Так ось, стоїть у нас в університеті бюст одного поважного дядечки. Тут треба пояснити, що повагою він користається саме у театральних кругах, це вам не Наполеон якийсь чи то мутант п’ятого рівня з однієї комп’ютерної гри, а самий правдешній театральний наш авторитет. Треба додати, що обличчям він не надто вийшов у скульптора, мабуть той вже  не знав, чий такий поважний насуплений погляд він виліплював. Та що з нього візьмеш? То ж скульптор простий, а ми, еліта – сидимо, учимось. І щоб училося нам знатно, то поставили ми свого гіпсового авторитета у коридорі біля деканату та зручного диванчика, а щоб не дуже увагу привертати до нескладного скульптурного образу, вирішили, що нехай собі у кутку біля кабінету постоїть. І так гарно він там стоїть, що ми йому кожен день щигля по носу даємо дверима, ніби так краще здоровкається, чи щось таке. А коли вже двері відчинені, то з-позаду них одне око нашого авторитету виглядає. То він так за нами спостерігає, наче щоб ми, спадкоємці його справи, час від часу тріпотіли. Та ми таких залякувань не боїмося і ще сильніше лупасимо його по носі. Він має нами пишатися, адже бачить, які ми сильні та безстрашні, його нащадки.

Одначе, доля в нас така – бути сильними і самовпевненими, простіше кажучи, неперевершеними, кращими з кращих. Це вже якщо дуже просто, для тих, хто зовсім профан у театральній справі та творчих людях. А я ж ні, я у цьому дока. Попросіть у мене поради, на яку виставу піти, і я, звичайно, скажу: ідіть до головних наших театрів – до Пушкіна та Шевченка у гості. Там вас приборкають, коли норовливі до театру вдалися, і станцюють з вами апокрифічного танго, і влаштують у вашій голові клінічний случай, аби лишень не сумували та не переймалися ні про глобальне потепління, ні про те, що Земля стала обертатися швидше на вісім секунд. Ви йдіть, а я краще пісень з Марунею поспіваю, бо чого я у тому театрі не бачив? Де я не граю, туди й ходити нічого. Та це по-секрету. Тишком-нишком, коли хочете. А коли не хочете, то я нічого не говорив, так тільки, рота відкривав. Вміння відкривати рота, то є цінна супер сила, краща навіть за надшвидкість, бо якщо знати, коли роззявити того червоного, як самісінькі в’ялені помідори, рота, можна дістати перепустку крізь таємничі брами світлого майбутнього.

Нещодавно і переді мною відчинилася одна з таких брам, і доленосним стусаном я був кинутий під двері старого та доброго театрального нашого університету. Можливо, я тут тому, що маю талан, або тому, що маю прагнення без міри, чи може це одна з тих випадковостей, які постійно спіткають нас, людей, на життєвому шляху. Цього достовірно я знати не можу. Але є так, як є, не інакше, тож я не інакше, ніж театрал, і мабуть маю цим пишатися. Пишатися собою і дорогою, на якій стоять мої могутні волохаті ноги.

Ось і сьогодні мої такі важливі для самоусвідомлення ноги стоять на порозі старигана Універу та не дають можливості непомітно звідси втекти. Бо кожного разу, як я стою біля цих дверей, від яких немає вороття, то відчуваю безупинний сморід нових знань. Він пахтить мені від самого порогу. І я невільно переймаюся ним, все більше віддаляючись від звичної людської своєї сутності і стаю звіром, якого постійно мають демонструвати на акторських тренінгах актори-першаки. Завжди одного й того ж звіра, неважливо, чи це лисиця, чи заєць. Посил точнісінько один – бути звіром, із м’ясом відривати свою приналежність до привілейованого театрального кола. Не знаю, можливо всюди так, але з театром це відбувається напрочуд відверто. І здається мені, що всі ми − мерзенні звірі, від яких тхне прогірклою кров’ю занадто великих сподівань. Зазвичай кажуть, всі ми там будемо, але врешті-решт там, у театрі, ми будем не всі. Зрозуміло, що зі мною повний порядок, можна не турбуватися. Я однозначно на своєму місці: здібний та ще й красивий, і театр без зайвих розмов мені підкориться. Та я й розмовляти з ним не буду, просто посміхнуся, а він і зомліє, як дівчисько. Або Пушкін, або Шевченко точно зомліють, та непотрібен мені ані один, ані інший, а потрібен мені той красень-театр, що ще не народився, чиє існування ще не затьмарене слізьми та помилками, бо ж я знаю, куди котяться усі зомлілі дівчиська. А котяться вони під три чорти, а мені тих чортів не треба. Я не такий, як усі, і хочу бути справжньою зіркою своєї справи, тобто дійсно справжньою, з більш правдиво відіграною справжністю, ніж у всіх інших. Я не хочу стати тією бездарною принизливою плямою, що ганьбить хмільного Діоніса, тож на Новий Рік я подарую гіпсовому дядьку, що стоїть в нашому університетському кутку, величезний автомат. Але через те, що я по-звірячому люблю, але по-людськи не поважаю насилля, замість автомата я принесу йому боргову книгу та олівець. Я ж розумію, що коли-небудь гіпсовий дядько-авторитет не витримає наших принижень, а з такою чудовою книгою зможе записати всіх нас у свої боржники. І будемо ми, як потонулі мерці з корабля-примари, витрачати свою вічність на спокутування театральних грішків. Та ми продовжуємо не боятися ні лютих поглядів, ні боргових книг, і відважно йти на дно, аби потім перевернути світ догори ногами, як пісочний годинник, і заново почати свій шлях успіхів та помилок. Такі вже ми є, самотні театральні вовки, жадібно поглинаючі смачнючу кров з п’янких артерій безмежно правдивого Мистецтва Життя. А в мене, вибачаюся, чогось по вусах тече, а до рота не потрапляє, тож нехай краще якийсь інших театральний холостяк розповідає що до чого. Я його зараз покличу, а ви поки почекайте. На все вам добре, допитливі панове.

ОМЕРЗИТЕЛЬНОЕ "КИДАЛОВО"

К слову, как часто Вы ходите в кино? Может, часто, а, может, и нет. «Да, да, мы завсегдатаи». «О, не так часто, как хотелось бы». «Захаживаю иногда». Все варианты имеют право на существование, да только как бы редко или часто Вы не захаживали в кинотеатр, какие именно жанры Вас привлекают? Вероятно, недалёкие расслабляющие комедии, так чтобы вообще ни о чём не думать, ничего не желать, а получить ощущение «пустой головы и расслабленного тела», часто именуемое отдыхом. Не потому ли кинопремьеру криминального фильма Квентина Тарантино под пафосным названием «Омерзительная восьмёрка» харьковский зритель встретил с холодком? В креслах зрительного зала развлекала себя остроумными диалогами, яркой актёрской игрой и эстетическими кровавыми сценами от силы та же омерзительная восьмёрка, что, в общем-то, несколько символично по отношению к фильму Тарантино.

«Восьмёрка» имеет схожую визуальную картинку с предыдущей лентой режиссёра «Джанго освобождённый», а смысловое наполнение − квинтэссенция фирменного слога и почерка Тарантино:

- Эй, ковбой, что пишешь, друг?

- Единственное, в чем разбираюсь... история моей жизни.

- Пишешь историю своей жизни... а я в ней есть?

- Хм... ты только вошел.

Не так уж и много оказалось ценителей многоуровневого киноискусства Тарантино в Харькове, но кто такой этот Великий Ха? Неужели его авторитет в этом мире так силён, как и его пугающее мафиозное прозвище?

ЗверьЁ МоЁ

Прекрасная новость для всех любителей творчества «Театра 19»: скоро, очень скоро их ожидает премьера. Это будет нечто, что сам театр характеризует как «маленькие комедии о животных, похожих на людей, и о людях, похожих на животных в 1 действии», по пьесе (если Вы не устали от этого слова) – современного − американского драматурга Дона Нигро. Его «Звериные истории» − это одиннадцать монологов из жизни животных и от их имени, как ни странно, изобличающие мелкую душонку человека путём старой, как мир, аллегории.

Спектакль обещает быть интересным, если взглянуть на успехи режиссёра Игоря Ладенко с его предыдущими творениями «Ищу работу» (2013), «Самый лёгкий способ бросить курить» (2012), «ЧМО» (2006), а так же самый кассовый и самый древний спектакль в репертуаре − «Двери» (2005). В театре работают замечательные актёры Юрий Николаенко, Сергей Листунов, Наталья Иванская, Олег Дидык, и прекрасны они тем, что ещё непорочные их таланты стояли у истоков формирования «Театра 19». Можно вообразить, что ранее это было сектантское искусство, ибо присутствовало в нём таинство «первой театральной любви» и, естественно, молодость. После почти шестнадцати лет со дня основания (19 июня 2000 г.) создаётся впечатление, что любви в этом театре хватит на всех, или же, что он медленно дряхлеет и ему нужен прилив «свежей крови» для полноценного функционирования – Игорь Ладенко стремительно приглашает в свою обитель всё новых и новых «детей-сектантов». Так, в преддверии 2016-го года режиссёр создал спектакль («Начать сначала»), рассчитанный на двух выпускников Академии культуры Николая Михальченко и Богдана Синявского. Юные дарования с пылу с жару, очевидно, привлекли И. Ладенко своим стремлением примкнуть к чему-то большему, чем их собственная артистическая деятельность, известная харьковчанам в виде музыкального дуэта Достоевский FM. Множество свежих лиц мелькает сейчас в «Театре 19». Не обошлась без новшеств и премьерная постановка. Одну из четырёх ролей, наряду с Н. Михальченко, Б. Синявским, Ю. Навроцкой (Катерина «Самый лёгкий способ бросить курить»), исполняет почти дипломант (IV курс) ХНУИ им. И. П. Котляревского Скиба Константин. Очевидно, И. Ладенко заметил его по исполнению главной роли в спектакле «Депеш мод» (по роману Сергея Жадана) в ТЮЗе, где актёр-выпускник уже строит свою карьеру.

Стоит отметить, что «Зверские истории» рассчитаны на два актёрских состава – вышеупомянутых «новичков и старичков». К тому же, сценографию спектакля создаёт приглашённый (но уже на вторую премьеру) художник Александр Абманов. Очевидно, что «Театр 19» проходит процесс преобразования, и это нормально – всё течёт, всё меняется, находит свою реинкарнационную форму.

«Апгрейд» − достаточно важное слово, которое усвоил XXI век. Его понимание, похоже, принесло И. Ладенко вдохновение, но, −  не пострадает ли его театр от улучшений, не станет ли он другим? Всё может быть, и, быть может, что новое представление поможет расставить все точки над «Ё» и разобраться: такое ли уж зверство вершит режиссёр. 

О, МОЙ КАВКАЗ

Cкачать Мамикон Давтян Кавказ бесплатно на pleer.com

«Ты этот мир весь озаряешь словно чистый алмаз. Наши сердца ты окрыляешь, о, мой Кавказ».[1]

Харьков. Клуб «Holiday». Пара сотен жаждущих почти джеклондоновской «любви к жизни» и вечеринка, отчётный концерт Первой Школы лезгинки в Харькове Kavkazdance. Кажется, вечер 15-го мая долго и бережно будет храниться в памяти очевидцев, словно в этот день родилось и умерло что-либо столь прекрасное, как истинное искусство танца.

Страсти разыгрывались нешуточные: шоу вёл МС Мурад, по совместительству руководитель школы, а на танцполе зажигательный лезгин. Первым делом утрясли вопросы финансовые, вернее вытрясли немного денежек за пищу и напитки, а потом уж, через часик после обещанного официозного начала, к восьми вечера принялись за дело.

«Наша задача – продемонстрировать таланты всех учащихся» − так мог бы начинаться манифест мероприятия. Танцевали все группы – от мала до велика, как новички, занимающиеся от полугода, так и матёрые  участники шоу-группы Kavkazdance во главе с руководителем «парада» Мурадом. Терпкие, словно изысканные кавказские вина, танцы покоряли гармонией звуков, движений и ярких костюмов. Даргинский, аварский, парная лезгинка… Каких только изысков не сыщется у народов горячей крови!

Танцевальный марафон начался неистовыми чувствами любви, страсти и нежности Кавказа, воплощёнными в изящных точёных движениях парной лезгинки. Девушки порхали, словно лебёдушки, а за ними неотступно и слегка покровительственно следовали стройные красавцы. В этом танце хранимо некое величие, даруемое чувством достоинства и свободы танцующих. Обычно парный танец – нечто интимное, апеллирующее к прикосновениям и электрическим разрядам разной степени (вальс, танго, чача). Но, как известно, Кавказ – дело тонкое, и связь в паре исполнителей тем крепче, чем дальше они друг от друга. Лезгинка – танец гордых и независимых людей: то манящих дев, то преследующих их мужчин – одни дразнят улыбками, другие угрожают оскалом да кинжалом.

Более непосредственно выступали подрастающие приемники взрослых танцоров. Очаровательные малышки выплясывали акушинку с аккуратными ковырялками от руководительницы группы женских танцев Алиши, а воинственные крики маленьких джигитов «закалки Мурада» были пропорциональны их огромным, развевающимся от высокой скорости сотрясания тел папахам.

Самыми профессиональными выступлениями всё же оставались номера шоу-группы Kavkazdance – даргинской и аварской лезгинки.  

О, как ощутим был жар танца великолепных дарканов! Как силён дух горцев, как крепка их дерзкая суть, и как покоряются звуки музыки мощи широких даргинских движений. Это танец-игра, дарующий иллюзию лёгкости творимого танца. Стоит только взглянуть на ленивое, игривое, местами мягкое исполнение чётких и довольно резких элементов, как неотвратимо начинаешь чувствовать невыносимую кавказистость бытия.

В свою очередь, поверхностная театрализация аварского танца (достигаемая минимальным реквизитом) превратила девушек в покорных счастливых рабынь, а джигиты как были джигитами, так ими и остались. Тем не менее, всё так, как и полагается: традиции соблюдены, лезгинка радует сердце, костюмы радуют глаз, а молодые и счастливые танцоры являют собою единый энергетический сгусток неповторимого момента, сколь неповторимыми были вечер, место, люди и эмоции, его сопровождающие.

Кавказская вечеринка удалась, главным образом, потому что каждый гость мог стать участником празднества, выходя на танцпол и вверяя всю свою внутреннюю страсть благородной и дикой лезгинке.  

«… И мой народ смелый и гордый, хоть и сам не большой, но он велик своими делами, велик он душой…»[2]

---

[1], [2]Айшат Айсаева «Наш Кавказ»